 |
видатний український письменник-новеліст, публіцист, громадсько-культурний і політичний діяч |
Василь Семенович Стефаник (нар. 14 травня 1871, Русів, Снятинський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина — пом. 7 грудня 1936, там само, Станиславівське воєводство, Польська Республіка) — видатний український письменник-новеліст, публіцист, громадсько-культурний і політичний діяч. Класик української літератури, один із найяскравіших представників європейського модернізму та фундатор експресіонізму в українській прозі. Разом із Лесем Мартовичем та Марком Черемшиною належав до творчого об’єднання «Покутська трійця».
Політичну діяльність розпочав у лавах Українсько-руської радикальної партії, будучи близьким соратником Івана Франка та Михайла Павлика. Упродовж 1908—1918 років — посол (депутат) австрійського Рейхсрату від Королівства Галичини та Володимирії, де послідовно виступав оборонцем соціальних, освітніх і національних прав українського селянства. У період Української революції палко вітав процеси соборного державотворення. У січні 1919 року очолював урядову делегацію Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), яка прибула до Києва на урочисте проголошення Акта Злуки з УНР.
У міжвоєнний період, мешкаючи в рідному Русові, продовжував культурно-просвітницьку й кооперативну діяльність. Займав безкомпромісну моральну позицію щодо тоталітарного радянського режиму, оскільки у 1933 році публічно відмовився від призначеної урядом УСРР персональної пенсії на знак протесту проти Голодомору та репресій проти української інтелігенції.
Творчість Стефаника охоплює два періоди (1897—1901 та 1916—1933) і репрезентована класичними збірками новел «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905) та «Вона — земля» (1926). Здійснив естетичну революцію в жанрі малої прози, замінивши традиційний народницький етнографізм граничним словесним лаконізмом («образом без рамки»), високим драматизмом та екзистенційним психологізмом у змалюванні людини в межових життєвих станах. Органічним засобом його художнього письма стало віртуозне застосування покутського діалекту, що надало його творам унікальної експресивної сили та принесло авторові світове визнання.
Народився 14 травня 1871 року в селі Русів, Снятинського району, Івано-Франківської області, в сім’ї заможного селянина Семена Стефаника. Батько отримав у спадок 18 морґів поля, на початку XX ст. мав уже 180.[2] Змалку був дуже відданий матері, цю любов проніс через усе життя. Батько був працьовитим, але мав непростий, інколи авторитарний характер. На освіту сина грошей не шкодував, але долю спланував сам, не зважаючи на його думку. Дитячі роки пройшли в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття, тоді ж пізнав таємничий світ народних пісень, казок, легенд, переказів, познайомився з селянським побутом. Змалечку пас овець, їздив з батьком у поле. Мав двох рідних братів (Володимира і Юрія) та двох сестер. Від матері та старшої сестри Марії навчився співати
Навчався у Русівській початковій школі (з 1878), Снятинській міській школі (з 1880), потім у польськомовних гімназіях у Коломиї (з 1883 року) та Дрогобичі (з 1891). Там зазнав чимало знущань і принижень. На все життя зберігся в пам’яті Стефаника один випадок, який мало не завершився фатально. Через невеликий зріст Василь не зміг досягнути рукою дошки, що висіла на стіні. Вчитель почав так бити хлопця по руці, що вона одразу спухла, а коли ще й учні почали глумитися з побитого, він втратив свідомість, після стресу хотів накласти на себе руки. У тодішніх галицьких гімназіях навчання проводилося німецькою та польською мовами, українська була під забороною, у них панувала задушлива атмосфера, насаджувалися вірнопідданські погляди. Гімназія крім формального навчання нічого не давала. Тож групи гімназистів, які прагнули справжньої освіти й покращення своїх знань, створили таємний гурток. Серед його учасників були однокласники Стефаника, майбутній письменник сатирик Лесь Мартович, і трохи молодший за них Іван Семанюк, що ввійшов у літературу під ім’ям Марко Черемшина. У 1883 році на першому курсі гімназії в Коломиї Стефаник познайомився з активною учасницею жіночого руху в Галичині Анною Павлик — сестрою М. Павлика. Саме від неї дізнався про українську літературу й боротьбу українців за свої права. Разом із Стефаником навчався у гімназії і майбутній письменник-сатирик Лесь Мартович, а згодом сюди ж вступив Іван Семанюк — відомий у літературі під іменем Марко Черемшина. Разом з іншими гімназистами-українцями брав участь у прогресивних таємних гуртках молоді, працював у культурно-освітньому русі на селі. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні). Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: «Нечитальник» (1888) та «Лумера» (1889).
У 1890 р. через участь у «Покутській трійці» — таємному творчому об’єднанні духовно близьких митців-земляків, до складу якої входили також Лесь Мартович та Марко Черемшина, Стефаник був виключений з Коломийської гімназії. Освіту продовжив у Дрогобицькій гімназії імені Франца Йозефа (тут свого часу навчався Іван Франко, товаришем Стефаника був Лесь Мартович). Тут майбутній письменник знову поринув у громадсько-культурну роботу — вже як член селянської «Українсько-руської радикальної партії», заснованої у 1890 році І. Франком та М. Павликом. На формування світогляду майбутнього письменника в цей час значний вплив мали ідеї М. Драгоманова, І. Франка та М. Павлика. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв’язки.
Після закінчення Дрогобицької гімназії (1892) Стефаник вступив на медичний факультет Ягеллонського Університету в Кракові.[3] Однак, за визнанням письменника, з тією медициною «вийшло діло без пуття». Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Бувши студентом, брав участь у діяльності молодіжного товариства «Академічна громада», у польських і українських студентських гуртках і літературних об’єднаннях, співпрацював з польськими видавцями. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками. У Кракові Стефаник на довгі роки заприязнився з польським лікарем і культурним діячем Вацлавом Морачевським.[3] Цю подію він назвав найважливішою в його молодості, про що він написав в «Автобіографії»: «Софія Морачевська—пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі»; «Вацлав Морачевський — моя дорога у світі»;«Юрко Морачевський—віддав би мені свою молодість, аби сховати мене в ній від бруду в світі». Приятелювання з ним, а також дружні стосунки з плеядою письменників «Молодої Польщі» (зокрема з С. Прибишевським), В. Орканом та іншими відкрили Стефаникові, за його власним висловом, «дорогу в світ». У Кракові, який був на той час центром польського модернізму, знайомиться з новітніми європейськими мистецькими течіями, що позначилося на формуванні Стефаника як митця: він розпочав свій шлях із модерністського жанру поезій у прозі. У Кракові ним були написані новели «Камінний хрест», «Вечірня година», «Дорога», «Палій» та інші твори.
Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890 р. першої статті — «Жолудки наших робітних людей і читальні» — він у 1893—1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос» та «Літературно-науковому віснику» ряд статей: «Віче хлопів мазурських у Кракові», «Мазурське віче у Ржешові», «Мужики і вистава», «Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza», «Книжка за мужицький харч», «Молоді попи», «Для дітей», «Поети і інтелігенція».
Стефаник бере активну участь у політичній боротьбі: виступає на селянських мітингах, викриває антинародний характер державних інституцій, за що в 1895 році його заарештовують. Попри те, Стефаник і далі продовжує політичну діяльність, зокрема, 1897 року віддає багато сил передвиборній боротьбі в Галичині, агітуючи за «мужицького посла» І. Франка, стає свідком жорстоких репресій над непокірними селянами, сам зазнає переслідувань. Активно займаючись громадсько-політичною діяльністю, а також публікуючи власні публіцистичні статті й художні твори, Стефаник поступово втрачає зацікавлення медициною і зрештою у 1900 році покидає університет.
Одним зі студентських товаришів був Й. Шміґер, до якого у село Розношинці приїжджав у 1894, 1896, 1898 та 1903 рр. Йому присвятив новелу «Палій». У с. Тарасівка бував в університетського колеги Я. Остапчука.[4]
Дружина — Ольга Вікторія Гаморак (Стефаник) (1871—1914, у шлюбі із 1904 і до смерті), донька українського греко-католицького священника, громадського діяча Кирила Гаморака. Сини:
Перші літературні спроби Стефаника припадають на роки навчання в гімназії: 1897 в чернівецькій газеті «Праця», яку видавав Будзиновський В. Т., надруковано 7 новел з життя покутського села («Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська»), підписаних криптонімом «С». В. Будзиновський згадував, що під час першого прочитання творів Василя Стефаника професор Степан Смаль-Стоцький заплакав і сказав: «Я цікавий, яке вражіння зробить на Поліно» (так називали Осипа Маковея через сталеві нерви)[6]. У 1899, теж у Чернівцях, з’явилася перша збірка прози Стефаника «Синя книжечка». Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Після появи «Синьої книжечки», як відзначала Леся Українка, Стефаник «став знаменитістю». Наступного року у Львові з’явилася друга збірка письменника «Камінний Хрест» (1900), а на самому початку 1901 там само вийшла третя книжка — «Дорога». З 1901 року Стефаник як письменник на півтора десятиліття замовк, завершивши перший період активної літературної діяльності. Але художнє слово письменника продовжує активно діяти: про В. Стефаника пишуть відомі діячі культури українського й інших народів (В. Гнатюк, Л. Гринюк, А. Крушельницький, С. Яричевський, Х. Алчевська, В. Морачевський та ін.), його твори передруковують різні видання українською мовою. Так, у 1904 р. у Катеринодарі вийшла книжка «Кленові листки», 1905 р. у Львові вийшла збірка новел «Моє слово», скомпонована, в основному, з попередніх збірок. У тому ж році в Петербурзі з’явився томик його творів українською мовою «Оповідання»; «Рассказы», а в 1911 р. — «Капли крови» (у перекладі російською мовою). У 1907 р. — у перекладі російською новели друкувалися в періодичній пресі різних країн. У перших роках 20 століття твори Стефаника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською, італійською (перекладач Луїджі Сальвіні) та іншими мовами. У творах цього періоду можна виділити такі основні теми: австроцісарська рекрутчина і її трагічні наслідки, еміграція трударів за океан, породжувані крайнім зубожінням сімейні драми у селянських родинах на межі двох століть.
E-mail: yullia.levchenko.26@cnu.edu.ua
Тел: 96-933-10-04