Григорій Савич Сковорода

З біографії

Григорій Сковорода народився 22 листопада (3 грудня) 1722 року в селі Чорнухи Київського намісництва в малоземельній козацькій родині.

У дитинстві він любив спостерігати за навколишнім світом, грати на сопілці, подарованій старим кобзарем, вражав своєю допитливістю, мав чудовий співочий голос.

У сім років Григорія віддали до чотирирічної дяківської школи в Чорнухах. Сільський дяк-скрипаль навчив його нотної грамоти і поставив першим співаком у церковному хорі, давав йому читати книжки. У серпні 1734 року Григорій вступив до Києво-Могилянської академії, яка на той час перебувала на вершині свого розквіту і навчався в ній з перервами майже 20 років.

Крім богослов’я та інших обов’язкових дисциплін, Сковорода опанував німецьку і польську мови, досконало вивчив латинь, грецьку і давньоєврейську. Він читав в оригіналі і добре знав твори Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура і Плутарха, Сенеки, Марка Аврелія, Цицерона, Горація і Вергілія.

Час від часу Сковорода відволікався від навчання: був співцем імператорської капели у Петербурзі, 3 роки подорожував країнами Західної Європи, де відвідував університети, слухав лекції знаменитих професорів, працював у бібліотеках, студіював філософські праці й, володіючи багатьма мовами, дискутував із вченими різних країн. Повернувшись на батьківщину, викладав етику у Переяславському Колегіумі, але знову і знову вертався в Академію, щоб вдосконалити свої знання. У листі до свого учня і друга Михайла Ковалинського він писав: «Нехай завжди живуть у твоїй душі і такі слова Плінія – втрачено той час, який ти не вжив для навчання».

Серед подальших занять у Сковороди були шестирічне вчителювання в маєтку Томари, відвідування і прихисток у Троїце-Сергієвській Лаврі, 10-літня викладацька робота в Харківському Колегіумі. Саме там навколо Сковороди сформувалося непересічне коло прихильників – учнів, серед яких був і Михайло Ковалинський. З ним мислителя поєднала щира дружба, у ньому Сковорода вбачав своє продовження. Дружба, писав він – «моя єдина втіха і мій скарб, її я ціную більше. ніж піраміди, мавзолеї та інші царські пам’ятники». Сковорода направляв свого учня у його філософському пошуку, ділився своїми думками, вчив філософії як практичної моралі, писав листи, сповнені участю.

Згодом, після смерті вчителя, Ковалинський написав ґрунтовну біографію мислителя – на неї посилаються всі дослідники життя і творчості Сковороди.

Про стиль життя філософа Ковалінський писав: «Він одягався пристойно, але просто; їжу мав, що складається із зілля, плодів і молочних приправ, вживав її ввечері, після заходу сонця; м’яса і риби не їв не за забобонами, але за своїм внутрішнім переконаннями; для сну виділяв він часу свого не більше чотирьох годин на добу; вставав до зорі і, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки за місто прогулюватися чистим повітрям і садами; завжди веселий, бадьорий, легкий, рухливий, помірний, цнотливий, всім задоволений, благодушний, принижений перед усіма, балакучий, де не змушений говорити, з усього виводить мораль, шанобливий до людей будь-якого стану, відвідував хворих, втішав сумних, розділяв останнє з бідними, вибирав і любив друзів по серцю, мав побожність без забобонів, вченість без хизування, обходження без лестощів… Улюблена, але не головна вправа його була музика, якою він займався для забави і проводив дозвільний час. Він склав духовні концерти, поклавши деякі псалми на музику, також і вірші, що співаються під час літургії, яких музика сповнена гармонією простою, але важливою, проникливою, привабливою, зворушливою. Він мав особливу схильність та смак до акроматичного роду музики. Понад церковною, він написав багато пісень у віршах і сам грав на скрипці, флейті, бандурі та гуслях приємно і зі смаком».

Педагогічний талант Сковороди був настільки блискучим, що він розробив власну методику навчання богослов’ю та етики. Замість поширеного на той час зубріння філософ-богослов прагнув, щоб його учні освоїли насамперед вміння мислити, аналізувати, робити власні висновки. Подібне новаторство було не до вподоби керівництву Харківського колегіуму і призвело до звільнення Сковороди з колегіуму. Більше мислитель не повертався до викладацької діяльності.

З 1769 року у мислителя розпочався майже тридцятирічний період подорожування з аскетичним побутом. Відмовляючись від бажання влаштуватися в житті, Сковорода остаточно переніс своє життя у внутрішні виміри, став філософом-мандрівником, не спокушаючись на різні посади й чини, які йому пропонували світські й церковні особи. «Ні в якому разі! Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? – відповів філософ бєлгородському єпископові на пропозицію стати ченцем. Монахи Києво-Печерської лаври теж вмовляли Сковороду: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі». На це Григорій Савич саркастично сказав: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння умножати собою не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому! Світ мене не впіймає».

На питання харківського губернатора Щербініна, чому Сковорода не візьметься за якусь справу, він відповів, що світ подібний театру і що дійова особа хвалиться не за знатність ролі, а за успішну гру. «Я довго роздумував над цим і після довгого випробування себе побачив, що не зможу зіграти в театрі світу жодного обличчя успішно, крім низького, простого, невинного і самотнього. Я цю роль вибрав, взяв і задоволений». Свого часу Сковорода відкинув і запрошення від імператриці Катерини II переїхати до Петербурга, де він міг би вести подальше безбідне життя. Філософ відповів на її пропозицію досить зухвало: «Я не покину батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожче царського вінця».

В останній рік життя Сковорода пішки пройшов триста верст аж до Орловщини, де жив його найкращий учень і друг Михайло Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів, а повернувшись, зупинився в селі Іванівці. Розповідають, що в останній день свого життя він був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і під липою став копати яму. «Що це ви робите, Григорію?» – здивовано  запитав господар маєтку. «Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час». Увечері помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на лаві, заснув і… не прокинувся. Це сталося 29 жовтня  (9 листопада) 1794 року. На надгробку Григорій Сковорода заповів написати: «Світ ловив мене, але не впіймав».

1. Філософські твори

трактати

1. “Наркіс. Розмова про те: пізнай себе”
2. “Асхань”
3. “Алфавіт, або Буквар миру”
4. “Кільце. Розмова про блаженне життя”
5. “Суперечка Архістратига Михайла з Сатаною”

Діалоги

1. “Діалог, або Розмова про стародавній світ”
2. “Ізраїльський змій”

2. Поезія

Збірка: “Сад божественних пісень”

• Включає 30 духовно-філософських віршів, які є медитаціями на тему життя, смерті, моралі, любові та віри.
• Основні вірші:
• «Всякому городу нрав и права»
• «Ой ти, пташко жовтобока»

3. Байки

Збірка: “Басни Харьковские”

• Включає 30 байок, написаних у формі алегоричних історій із глибоким моральним змістом.
• Основні байки:
• “Жайворонок” — про свободу
• “Орел і Черепаха” — про розум
• “Бджола і Шершень”

Григорій Сковорода писав свої твори різновидами староукраїнської літературної мови: художні та філософські твори – слов’яноруською (слов’яноукраїнською), поезії та байки – книжною українською (у ній менше церковнослов’янських елементів). Частину листування Сковорода вів латинською мовою.

Одним з перших філософських творів Григорія Сковороди вважається підручник з етики, написаний ним у 1753 році для учнів Переяславського колегіуму. Лейтмотивом цього твору була думка, що найбільша людська вада – це ледарство. Для слухачів колегіуму був написаний також курс поетики «Роздуми про поезію і порадник до майстерності оної». Значну частину віршів збірки «Сад божественних пісень» Сковорода написав протягом 1754–1759 pоків, працюючи домашнім учителем у поміщика Степана Томари у селі Коврай на Переяславщині. У 1760 році, коли працював викладачем спочатку поетики, а згодом – етики у Харківському колегіумі, написав «Байку Езопову» латинськими і українськими віршами і склав дві вступні лекції-проповіді до курсу етики. У 1766 році філософ створив трактат «Вхідні двері до християнської доброчинності», а наступного року – філософські твори «Наркіс. Розмова про те: взнай себе» і «Симфонія, названа книга Асхань про пізнання самого себе».

Упродовж 1769–1774 років Сковорода написав збірку прозових байок – «Байки харківські», «Бесіду, названу двоє, про те, що блаженним бути легко», і «Діалог, чи Розмова про стародавній світ», а також твори: «Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті» («Розмова дружня про душевний світ»), «Кільце», «Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу». У 1775–1776 роках були написані: твір «Книжечка, названа Si-lenus Alcibiadis, сиріч Ікона Алківіадська («Ізраїльський змій») та «Книжечка про читання святого письма, названа Дружина Лотова». Твори «Суперечка архістратига Михайла з сатаною про те: легко бути благим» і «Пря Біса з Варсавою» були написані в 1783–1784 роках. У 1785 році Сковорода об’єднав тридцять віршів, написаних у різний час, у збірку «Сад божественних пісень». У 1787 році написав «Вдячного Еродія» і «Убогого Жайворонка», а у 1791 році завершив свій останній філософський твір – «Діалог. Ім’я йому – Потоп зміїний» і присвятив його Михайлу Ковалинському.

У своїх працях Сковорода навчав що в природі – краса, гармонія, а в суспільстві – несправедливість, і щоб змінити макросвіт (навколишнє), треба кожному змінити мікросвіт (тобто себе самого). З цією думкою тісно пов’язана його ідея «сродної праці»: пізнавай себе, а пізнавши – удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначає своє місце в суспільстві й приносить найбільшу користь. А поки що чимало людей займають не свої місця: один ходить за плугом, а він від природи – музика, інший працює суддею, а йому б пасти череду. Великий філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління природи – це веління Бога в людині. Пізнання природи – це пізнання Бога. Властиве всім людям бажання щастя та його пошук привели Сковороду до розуміння, що дійсне блаженство людини не в погоні за минаючими благами зовнішнього світу, а в пізнанні себе, знаходженні божественної мудрості й праці до душі, бо саме така праця гармонізує відносини людини з Всесвітом. А звідси висновок: «Немає гіршої муки, ніж боліти думками, а боліють думки, втрачаючи вроджену справу».

У поглядах на проблеми моралі й етики авторитетами для Сковороди були Піфагор, Діоген, Сократ, а власна філософська система сформувалася під впливом Платона і неоплатоніків. Широко використовував Сковорода також ідеї вітчизняних просвітителів: Симеона Полоцького, Феофана Прокоповича, Петра Могили, Дмитрія Туптала та народну творчість: міфи, казки, прислів’я. Свої думки, як і Платон, Сковорода часто викладав у форматі діалогів. Цей стилістичний прийом давав йому можливість розмежовувати людську сутність, поділяючи її на видиму та невидиму складову. Григорія Савича порівнюють із відомими мислителями давнини, називають українським Сократом. Він є єдиним європейським філософом, який доводив вірність власного бачення світу всім своїм життям. Спадщина філософа, поета, байкаря, педагога і композитора Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням української національної і світової культури.

E-mail: mail@pnu.edu.ua

Тел: 00-00-00

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника